Як визволяли від фашистів Олександрію. Спогади

0
409

Колишній будинок Соболєва (зруйнований в 50-х роках) 

У ніч на 3 жовтня 1943 року війська 5-ї гвардійської армії в кількох місцях форсували Дніпро (плацдарми в районі сіл Куцеволівка, Дереївка, Мишурин Ріг). Після цього генерал Конєв зібрав Військову Раду армії і проінформував про підготовку великої операції по розгрому ворожих військ у районі Кривого Рогу. А на плацдармах в цей час ні вдень, ні вночі не стихала стрілянина. Війська Степового фронту готувалися нанести удар в напрямку П’ятихаток, Кривого Рогу й одночасно розвинути наступ на Олександрію, Кіровоград. Важлива роль також в цій операції відводилася танкістам 5-ї гвардійської танкової армії (командуючий генерал-полковник П. О. Ротмистров). В ніч на 15 жовтня на правий берег Дніпра по понтонному мосту було переправлено 130 танків Т-34. Того ж дня війська Степового фронту після артпідготовки повели бої за розширення плацдарму. Контратаки противника були відбиті. Долаючи ворожий опір, 37-а і 5-а гвардійська армії просувалися вперед. 17 жовтня радянські війська підійшли до сіл Лозоватка (нині Долинське), Лихівка та Попельнасте. Командир танка Т-34 Н. М. Козлов один з перших увірвався в Попельнасте. Вогнем і гусеницею бойової машини знищив 2 бронетранспортери і 13 грузових автомашин. Надвечір 17 жовтня село Попельнасте було звільнене. Було захоплено великі військові трофеї. Стрілецькі підрозділи зайняли оборону, але ненадовго. Ранком наступного дня знову наступ в напрямку сіл Ганнівка, Червона Воля (нині — Михайлівка), Зелений Барвінок, Леніна Друге. Наступ розвивався також в напрямку Зибке. Жорстокі бої точилися в районі сіл Миколаївка (Куплєваха) та Мар’ївка. Під Миколаївкою загинуло 428 радянських бійців. У цьому напрямку наступ не був таким успішним. Тим часом в районі залізничної станції Зелена відзначився танковий екіпаж старшини І. М. Аляпкіна. Екіпаж отримав завдання перетнути залізничний шлях Зелена – Знам’янка, щоб не дати противнику ввести в бій свіжі сили. Рішучі дії танкістів не дали вивезти зі станцій Щаслива і Зелена 3 ешелони з військовим вантажем. 21 жовтня було визволено перший районний центр Кіровоградщини – Петрове. А 24 жовтня 1943 року 5 механізований корпус разом зі стрілецькими частинами форсували Інгулець, звільнили Ново-Стародуб і вийшли південніше Нової Праги. Деякі підрозділи вийшли до населених пунктів Шарівка та Світлопілля. 28 жовтня було визволено с.Верблюжка Новгородківського району. 29 жовтня колона танків і бронетранспортерів противника перейшла у контрнаступ в напрямку Нової Праги. Прорвавши оборону, війська противника захопили с. Верблюжку. Частини 13-ї гвардійської стрілецької дивізії були оточені. Але згодом гвардійці прорвали оборону, вийшли з оточення і 31 жовтня вийшли в розташування своїх військ.За кілька днів вони згинуть в Олександрії 

Несприятливі метеорологічні умови дещо стримували наступ радянських військ. Часто лив дощ, перетворючи місцевість у суцільне бездоріжжя. Солдатам і місцевому населенню доводилося підносити боєприпаси на передову на власних плечах. На 31 жовтня радянські війська пробилися вузьким коридором і просунулися на 60-100 кілометрів від Дніпра. Зупинилися на рубежі Дереївка, Зибке, східна околиця Куколівки, Ново-Стародуб, Петрове. Погодні умови і виснаженість військ не давали змоги продовжити наступ. Через це командуючий 2-м Українським фронтом (до 20 жовтня — Степовий) генерал армії І. С. Конєв прийняв рішення закріпитися на звільненій території. 10 листопада командуючий 5-ю гвардійською армією генераллейтенант О.С. Жадов отримав наказ підготувати і провести наступ військ. Зокрема, рішучим, вмілим і сміливим маневром розгромити Павлисько-Олександрійське угрупування противника. Таким чином, «Битва за Дніпро» поступово переходила в «ОлександрійськоЗнам’янську операцію», яка була розбита на три частини. У ніч на 20 листопада радянські війська розпочали підготовку нової наступальної операції. Сапери по всьому передньому краю зробили проходи у мінних полях для піхоти і танків. О 6 годині почався артилерійський обстріл переднього краю, потім авіація нанесла удар по скупченням танків противника. Батальйони 97-ї гв. дивізії захопили окраїну села Зибкого, а в другій половині дня звільнили його повністю. 214-а стрілецька дивізія звільнила с. Дівоче Поле. Чотири дні точилися бої за звільнення Павлиша та Онуфріївки. Бездоріжжя ускладнювало дії військ, затруднювало маневреність танків, артилерії, доставку снарядів. 25 листопада 1943 року було визволено Павлиш. Героєм бою за станцію Павлиш став Костянтин Ємельяненко, який закрив своїм тілом амбразуру ворожого доту. Наступ проходив важко. Тили відставали і солдатам час від часу доводилося недоїдати. Ось ділиться враженнями ветеран війни, солдат-зв’язківець В.Я.Нікіфоров: «24 листопада 1943 року. В дві години дня вийшли із села Дівоче Поле. Почався дощ, розкисла земля, дорогу зовсім рознесло. Пройшли Трудівку, Ворошилівку. Видно сліди війни, на полі лежать трупи загиблих. Останні кілометри йшли в темряві, буквально по коліна в грязюці, солдати вибивалися із сил, падали у вириті гусеницями танків канави. Десь о 10 годині вечора прийшли в с.Громоклей. Населений пункт переповнений військовими,у кожній хаті солдати відпочивали на долівці вкритій соломою. Вдалося влаштуватися на відпочинок.. Шинеля, одяг промокли до кісток. 25 листопада. Дороги зовсім зіпсувалися, не привезли нам хліба. Вчора стрілецька дивізія вступила в тяжкий бій за визволення Олександрії. 27 листопада. Наша 157 окрема рота зв’язку поки що знаходиться в Громоклеї. Доставили продукти харчування. Видали нам хліб і горілку. 28 листопада. Другий день погода стоїть хороша. Шляхи підсохли. Є надія, що зв’язок з тилом поліпшиться, листоноші принесуть листи. Гітлерівські війська уперто обороняють Олександрію. Горбиста з валками місцевість сприяє противнику вести активну оборону. Наші війська несуть великі втрати. Вдень і вночі в село прибувають ранені. А скільки вбитих залишилось там. А що далі готує доля? Що чекає попереду? Буде вбитий чи покалічений? Ці питання хвилюють кожного солдата, немає байдужих до своєї долі. Солдати не бояться смерті, але помирати не хочеться, а тим більше залишитися калікою. Не нашому брату боятися смерті. Погано, коли боїшся,лиха не минути. А доля…що доля? Вона нам не підвладна, що буде, те й буде. 30 листопада. Останній осінній день. Завтра за календарем зима, а погода стоїть тепла, підсохли шляхи. Активно діє авіація., наші «Іл-2» «опрацьовують» передній край противника. 29 листопада 1943 року біля села Протопопівка ворожий літак зробив вимушену посадку в розташуванні своїх військ недалеко від переднього краю.Німецька карта оборони м.Олександрія, осінь -зима 1943 р.

  Виморені багатоденними наступальними боями, гвардійці переслідували противника. Не давали йому можливості закріпитися. Слідом за піхотинцями йшли артилеристи. Коні тягли гармати, колеса глибоко грузли в мокру ріллю. Час від часу солдати виносили на руках гармати. Бійці помітили метушню гітлерівців біля літака. Фашисти хотіли відбуксирувати літак в глибину своєї оборони. Зрозумівши їх намір, командир гармати,гвардії старший сержант Іван Іванович Маринич подав команду: «До бою!». Полетіли снаряди на голови ворогам. Прямою на- водкою знищено хрестатого стерв’ятника. Чотири бронетранспортери та «тигр» залишились на полі бою. За подвиг у бою на Олександрійщині відважного воїна І.І.Маринича нагороджено орденом Слави ІІІ ступеня. 1 грудня 1943 року. Вчора на дільниці нашої стрілецької дивізії добре попрацювали артилеристи, за день підбили 11 «тигрів». Два  батальйони ворожих військ пішли в контраатаку на передній край наших частин. П’яні гітлерівці йшли на повний зріст, в психічну атаку. Наші воїни підпустили їх тна близьку відстань, а потім відкрили вогонь. Ввечері в політвідділі для воїнів прочитав майор із штабу армії лекцію на тему: «Укрепление анти-гитлеровской коалиции и розвал фашистского блока».. Багато узнали невідомих для солдат фактів, оскільки не завжди доводилося читати центральні газети. 3 грудня. Нам не завжди везе на кліматичні умови. О 3-й годині дня нам подали команду залишити Громоклей. При проливному дощі ми взяли напрямок на Олександрію. Коли пройшли кілометрів три, шлях нам перетнула велика балка, по якій проходила необхідна дорога. Спуск був крутим, а тому частина підвід, навантажених котушками поїхала шукати похилий спуск. Останні з великими труднощами з’їхали. Зібралися чоловік десять на чолі з начальником зв’язку дивізії майором Соколом. Стали чекати підводи, які відірвалися від нас.. Почали стріляти, але нам ніхто не відповідав.. Лише десь недалеко строчив німецький кулемет». Бій за Олександрію мав особливо велике значення. Від Олександрії, як промені, в усі боки, розходилися шість добре впорядкованих шляхів. Тут вони перетиналися з важливою залізничною магістраллю Знам’янка – П’ятихатки, і нарешті, передмістя Олександрії, залізничне селище Користівка, слугувало вузлом, де залізниця мала велику, добре влаштовану гілку на Крюків і, таким чином, найкоротшим шляхом з’єднувала всю магістраль з залізничною мережою дніпровського лівобережжя. Укріплена система, створена німцями навколо цього міста, заслуговує того, щоб розказати про неї з подробицями. Місто лежить в улоговині у підніжжя пологих висот, що оточують його, і німці вирішили пристосувати ці висоти для оборони. Вони не створювали громіздку оборонну систему, не споруджували дзотів, бліндажів, не тягнули довгих траншей, як це вони робили в інших місцях. Уся оборона Олександрії була побудована на вогневій взаємодії і швидкому маневрі сил, що оборонялися. Вони увінчали пануюючі над місцевістю висоти оборонними площадками, встановили на них протитанкові гармати, від однієї гармати до батареї, а по боках в шанцях, з широким сектором обстрілу розташувались кулеметники. За кожною такою висотою були сховані танки – від 3 до 15, в залежності від величини й значення висоти в системі оборони. Гарнізон такої укріпленої висоти повинен був сам відбивати атаки, і лише тоді, коли це йому не вдавалось, до нього приходили на допомогу танки й самохідні гармати, що сиділи в засідці. Замість ходів сполучення ці укріплені висоти були з’єднані між собою шляхами, що вилися по улоговині. Це дозволяло танкам та самохідним гарматам швидко маневрувати і створювати в разі необхідності броньовані кулаки уже більшого масштабу там, де наш натиск був досить сильним. Гарне планування цього міста, рівні вулиці, що дозволяли німецькій артилерії прошивати вулицю наскрізь, допомагали обороні міста. Але коли радянські частини відбили контратаки, самі прорвались на околиці, то обстановка відразу змінилась. Радянські артилеристи підтягнули гармати. Тепер прямизна вулиць була вигідна солдатам Червоної армії. Снаряди радянських гармат прошивали вулиці, не даючи німцям висунути носа з будинків. Тим часом піхота рвалась до міста з півдня і з заходу вздовж узбережжжя ріки Інгулець. Німці почали відходити за ріку. Щоденник продовжує: «4 грудня. Невеликими групами повертається в Олександрію місцеве населення. Вони задоволені тим, що гвардійці виганяють фашистів з рідного міста. Нам назустріч підійшов дідусь, який ще до початку бою за Олександрію відвів свою корову до родичів у сусіднє село. А його дружина залишилась у місті. Повернувшись до своєї домівки, знайшов свою подругу життя убитою прямим попаданням снаряду. Тяжко йому. Відступаючи, фашисти розбили десять вуликів – останню надію на існування. Наші частини, вдаривши на північ, форсували Інгулець вище міста, зайняли вузол залізничних шляхів з селищем Користівка і продовжуючи просуватись далі, створювали для рештків Олександрійського гарнізону пряму загрозу оточення. 6 грудня. Вдень вийшли з Олександрії.

Ось що залишили нам фашисти від театру після звільнення ОлександріїСмерть фашистським окупантам

Вчора випав перший сніг, легким пухом покрив землю. Трохи підмерзло. Через три кілометри прийшли в село Войнівку. 7 грудня.Ранок був морозний. Наспіх поснідали, зняли пішли в напрямку Вербової Лози. Яскраво світило сонце, сніг розтанув, дорога погіршилась Почувся шум авіамоторів, пролетіло 13 «хенкелів». Раптом понад головами полетіли вогнені снаряди. Це наша «Катюша» б’є по передньому краю противника… З правого боку від нас на відстані одного кілометра рухались підводи навантажені військовим вантажем. Появились літаки. Але чиї? Потім зробили розворот, почали бомбити, помітили і нас, почали обстрілювати з кулеметів. Це примусило нас спуститись в балку. Втрат не було. Вдруге появились «месери», повторили обстріл. А десь через півгодини ми прийшли в село Лозоватку…Розмістилися в дев’яностолітньої бабусі, вона прийняла нас як рідних. Посушили одяг, взуття. 8 грудня. Вийшли із села о 2 годині дня. Йшов дрібний дощ. Дорогу знову розвезло. До темряви дійшли до Світлопілля, в селі багато військ, хати зайняті, нам довелося розташуватися в сараї. Там і заночували. 9 грудня. Після сніданку пройшли кілометрів 18, добралися до великого розтягнутого села Митрофанівки, в якому йшов жаркий бій з відступаючим противником. Трохи підмерзло, стало легше йти. Наші підводи йшли в кінці обозу. Противник зустрів кулеметними чергами з танків. Це примусило нас залягти. Свистіли снаряди над головами. Наші кулеметники, артилеристи,танкісти вели вогонь бік противника. 10 грудня. Сьогодні дізналися,що нашій дивізії Указом Верховного головно командуючого присвоєно найменування «111-а Олександрійська стрілецька дивізія». Ми були задоволені, що стали «олександрійськими».

Німецьке кладовище в районі 19-ї школи, м.Олександрія

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть свій коментар!
Введіть тут своє ім’я