Позбудеться влада негативних якостей – ​буде щасливим її народ – Олександр Дубовий – ​Дубовенко про Україну

З Олександром Зіновійовичем Дубовим –Дубовенком (роки життя 20.04.1918р. –07.04.2006р.) я познайомився в 1997 році. Якось до редакції газети «Олександрійські відомості» (на той час я працював редактором газети, – ​авт.) завітала сивочола людина. Міцної статури, зі світлими, добрими очима. На чистій українській мові він чемно представився…, і відразу, з перших слів, пішла відверта розмова про суспільно-політичне життя України. Переді мною постала людина-патріот своєї країни, історик, знавець нашого сьогодення, який всім серцем і душею переймається становленням нової української держави.

– Збуваються мрії нашого Винниченка, Грушевського, Петлюри.., які першими проголосили про створення української держави. На жаль, різноманітні політичні течії, повстанські загони, а їх було сотні – ​ними палала (у кращому розумінні цього слова) вся Україна (Н. Махно, М. Григор`єв, Блакитний (Кость Пестушко), Ю. Тютюнник,) не змогли віднайти єдиної згоди під час громадянської війни. Втрачене порозуміння на шляху незалежності дорого потім нам коштувало… Сталінські репресії стали апогеєм знищення української нації… Хрущовська відлига, брежнєвський застій, перебудова Горбачова стали преамбулою того, що настав 1991-й рік. Втрачено дуже багато часу, але я твердо вірю, що світле майбутнє буде в України, – ​підсумував у першій розмові Олександр Зіновійович.

Майже щотижня він був гостем нашої редакції. Толерантний, цінував час інших, завжди приходив з думками – ​короткими тезами, статтями, історичними новинами. Він був активним дописувачем та передплатником на той час передових громадських видань, серед яких літературно-історико-політичний журнал «Кур`єр Кривбасу», «Дніпро», «Дзвін», газета «Літературна Україна» та багато інших. Тривалий час листувався з лідером Народного руху України В. Чорноволом.

Народився О. З. Дубовий-Дубовенко 20 квітня 1918 року в с. Войнівка Олександрійського района Кіровоградської області.

У 1936 році після закінчення Олександрійського педтехнікуму був направлений вчителем української мови та літератури до Потокської середньої школи Щорського району Дніпропетровської області. В 1939 році заочно закінчив Запорізький педагогічний інститут. А вже восени пішов служити в Червону армію – ​м. Миколаїв, далі –Одеса, а з 1941 року – ​Молдова.

Мене дуже цікавив період Великої Вітчизняної війни.

– Війна з фашистами- то був виклик сталінській кліці, за що постраждали мільйони безневинних людей. Перші місяці були надто трагічні. Особливо жорстокі бої відбулися в районі Бердичева. Наш 2-й механізований корпус був терміново відправлений з Молдови на захист Києва. Станція Глуховець, де ми тримали оборону, на все життя врізалась у пам’ять. Шість днів і ночей точилися запеклі бої. Звісно, що сили були нерівними, відступали до Києва. Наша 16-а танкова дивізія потрапила в оточення. Що то було…  Словами не передати…Мені вдалося вижити…Війна була програна в перші роки з вини сталінської влади, бо всі боялися свого диктатора… А могло б і взагалі війни не бути… Гегемонія одноосібної влади Сталіна – ​це невиліковна хвороба, що і стала причиною трагедії 1941–1945 років. Скажу, що переміг народ своєю кількістю і несамовитою мужністю…

Уже пізніше, через роки тісного знайомства дізнався (вірніше помітив його нагороди в коробочці, коли дуже часто гостював у нього вдома на березі р. Березівка в Користівці. Вдячний долі, що майже 10 років ми були добрими товаришами-однодумцями – ​авт.). Чотири рази був поранений, служив в артилерійській розвідці – ​старшим розвідником. Орден «Червоної Зірки», «Вітчизняної війни», медаль «За Відвагу», «За визволення Праги» та інші медалі… Визволяв Україну, Польшу, Угорщину, Чехословакію. Дійшов до Німеччини. У грудні 1945 го року повернувся додому у с.Войнівку, а далі – ​Користівська середня школа. Викладав українську мову та літературу, географію, історію… Тяга до нових знань привела Олександра Зіновійовича до Кіровоградського педагогічного інституту, який закінчив у 1959 році. Районна дошка пошани, повага товаришів, любов та повага вдячних учнів, які потім дуже часто були його гостями … Усе своє життя багато писав. Друкувався в газетах і журналах… Особливо його цікавили «білі плями» з нашої історії. Свої думки формулював чітко, на основі фактів, нових розвідок, переписок з дослідниками.

Уже останній рік свого життя, на 88-му році, коли останні місяці перебував у ліжку, виказав таку думку, що все своє життя він був оптимістом, вірив у кращі часи вільної України, що життя людини має свій початок і кінець.

– До потойбічного життя треба ставитися, як до нормального явища. Людина, як і рослина, має стадію росту, цвітіння, плодоношення і згину. Так і вжитті людини: коли вона молода, здорова – має великий потенціал працелюбства, але з роками він знижується, організм готується до згину. Я не боюся смерті, адже це природнє явище. Головне, щоб держава наша, її народ зажив щасливо, радісно, багато, і мав змогу висловлювати свої думки, щоб до них прислухалася влада. На жаль, на 2006- й рік чую заклики, але не бачу кращого життя. Але воно буде неодмінно. Треба до цього йти разом з громадою, бути чесним і правдивим у всій своїй суті. Ненавиджу блюзнірства, хамелеонства, хамства і брехні. Позбудеться влада України цих негативних якостей – ​буде щасливим її народ.

Захоплювався читанням різноманітної літератури, письмовими роздумами… Пасіка, сад, город та шахи. Його життя – ​то приклад порядності, скромності (від сусідів дізнався, що його старший брат був Героєм Соціалістичної праці), чуйності, міцного відчуття товариськості. Не зважаючи на вік, постійно шукав відповіді на болючі питання сьогодення. Він твердо вірив, що прийде час, і вся правда української історії буде відкрита з архівів КДБ, СБУ.

20 квітня 2018 року минуло 100 років від народження О. З. Дубового – ​Дубовенка. Серед нас його вже немає 12 років. А неначе ще тільки вчора ми спілкувалися в його кімнаті, де головними атрибутами були книги, журнали, газети різних років видання, його виписки, нотатки, рукописи недописаних статей, бо вже останні місяці не міг сам писати. Деякі записи були написані під диктовку рукою правнучки… До останнього подиху він думав, переймався долею України…

І. Мельник.