Дмитро Гринець: «Слово «Перемога» почув після штурму Рейхстагу»

0
95

 9 травня 1945 року – вікопомний та незабутній в історії день – День Перемоги над фашизмом, над коричневою чумою, що охопила Європу в середині минулого століття, коли за лічені роки фашистська Німеччина зробила рабами  майже все населення Європи, націливши  свої хижацькі погляди на СРСР, який був кісткою Гітлеру і його приспішникам на шляху до Індії та Китаю – до всесвітнього господства …Друга світова  війна  1939- 1945 років – це війна  радянського народу, до складу якого входив і український народ за визволення поневоленої Європи від  фашистського ярма насильства,  страждань,  горя і смерті. Для тих, хто подарував людству довгоочікуване слово «Перемога», жодні укази  та накази не дійсні дл переможців,  для них вони аморальні, бо вони своєю кров`ю,  ціною свого життя і здоров`ям окропили землю, щоб знищити супостата…

Дмитро Гринець громоголосне слово «Перемога» почув біля стін Рейхстагу 2 травня 1945 року, коли своєю  152 мм гарматою-гаубицею добив ненаситного фашистського  лютого звіра в його логові.  Та цього дня прийшлося чекати дуже довго перш, ніж наш герой розповіді  92-х річний Дмитро Андрійович Гринець,  учасник бойових дій, інвалід першої групи, кавалер кількох орденів, олександрієць почув жадане слово «Перемога».

-1941-й рік. 22 червня – початок війни. Мені 16- річному юнаку слово «війна»  врізалася горем, розпачем, смертями і втратою щасливого юного життя. Пам`ятаю відступ Червоної  Армії… Десь там під Польщею загинув старший брат Леонід  1918 року народження…  Нас зібрали хлопчаків – наказали гнати скот у глибокий тил. Я і мій брат-близнець Володя та ще  кілька диківських хлопчаків погнали череду корів, яка налічувала понад 300 голів. Сказали – ваш шлях на Казахстан – з подальшою працею на оборонних підприємствах, – розпочав свою розповідь Дмитро Гринець. – Дійшли до Ростова, до м. Сальська. Сальські степи, а  вже глибока осінь, залишили нас у колгоспі.  Виорали поля, засіяли, Все робили волами тьа кіньми. Якось перезимували. Навесні  бригадир Марина Бойко – комуністка і каже, що будемо далі гнати скот,  – у   калмицькі степ, у бік  Астрахані, бо фашисти наступають.  Не дійшли якихось 15 км до Каспійського моря, як нас наздогнали фашисти на мотоциклах. Сміються, один і каже  нашою мовою, щоб повертали назад  худобу – до Ростова. А світ то не близький. Перевірили документи на худобу і сказали, що якщо хоч одна голова пропаде, то нас  усіх розстріляють.  Що роботи? Їсти хочеться. Різали молодняк, а по дорозі в  степу траплялись бродячі коні, кози – ми їх до гурту, до кількості. Повернулись до Ростова. А це вже була осінь 1942 року. Німці  прийняли скот. Нас вирішили відправити до концтабору, але наш  бригадир умовила, щоб нас залишили при колгоспі працювати. Уже в 1943 році почули, що під Сталінградом фашисти понесли тяжкі втрати… Вирішили тікати додому. Крадькома ярами, буграми, ложбинами, крутоярами добиралися до Дніпропетровська. Попереду великий міст – добре охороняється німцями. Умовили місцевого дідуся, щоб вночі нас переправив через Дніпро. А звідти  піша- драла до  рідної Диківки.  Йшли ночами, обходячи села, де могли бути фашисти. Повернулись під глибоку осінь. Саме  фашисти почали  масово відправляти молодь на роботи до Німеччини. Наш сусіда староста, прийшов до мами, щоб попередити, що будуть облави, щоб хлопці добре заховалися. Ходили на облави завжди німець та кілька поліцаїв.  Пережили півторамісячні облави… Дочекались звільнення села радянськими військами…

-Дмитро Андрійовичу,  18 років- мобілізаційний вік, хоча  були  мобілізовані  ще у вересні  41- го.

-Того ж дня, відразу після звільнення села, на центральній площі  оголисили про мобілізацію юнаків 1924 -1925 року народження. Ми з братом- близнецем Володею  були спочатку направлені в  Олександрію, далі – в Крюків -Кременчук, а далі – до Монголії.  51  день добиралися до місця дислокації нашої військової частини. Т а довго прийшлося там побути, бо вже  на початку  1944 –го потрапляємо під Брест-Литовськ  до 3- го Ленінградського фронту, де ми з братом розпрощалися. Мене в зв`язківці, його – в кулеметники.  Через кілька місяців  переводять до артилерії – «бога війни» стрілком 152 мм гармати –гаубичної важкої артилерійської бригади  руйнації 1- го Білоруського фронту.

-Де вона б була Європа, якби не наш солдат!?   

-Фашисти  відчуваючи свою поразку, перетворили міста Східної Пруссії ( відтепер Калінніградська обалсть, – авт.),  Польщу  (Варшаву, Познань, Краків) на непідступні оборонні цитаделі ( з закопаними в землю «тиграми»,  «фердинандами», потужними гарматами та дзотами). Фортифікаційні оборонні споруди – метал і бетон, який треба було «розплавити». І ми «плавили»  26 -кілограмовими снарядами. Били як на дальну дистанцію, так і  на ближній бій. Важкі бої були.  Гітлер знав, що якщо радянська армія  заволодіє Східною Пруссією та Польщею – йому  кінець, бо то вже був прямий  вихід на землі Німеччини. Тому їх оборона була потужною, а ми були вже у такому бойовому  стані, що ніщо нас не могло зупинити. Багато горя і страждань завдав фашизм людям.

-Штурм Берліна -Рейхстагу -Рейсканцелярії  останньої цитаделі Гітлера… Яким він вам запам`ятався?  Бачу Подяку на ваше ім`я  від Верховного головнокомандуючого від 2- го травня  1945 року за оволодінням столиці Німеччини Берліном.…    

-Уявіть ранок  1-го травня 1945 року. Сонце світить. А через мить, коли почнеться  штурм Рейхстагу, день змінився на ніч. «Бог війни» вступив у дію. Залпи артилерійських гармат, літаків у небі, як мух, скрегіт металу, пил від того, як «пливуть» – руйнуються цитаделі – укріплені мікрорайони Берліна від наших гарматних пострілів. Стріляли на пряму на відстань до 500 метрів. День став ніччю від  розривів бомб і снарядів, від пилу і диму, від куряви зруйнованих будинків з яких фашисти відстрілювалися оскаженілі  німці… Смертоносний вогонь, крики, воплі, поранених… . Ми своїм розрахунком дали 12 залпів («плюнули») з 26- ти гармат по Рейстаху, побачили як «попливли» стіни, і на цьому для мене війна закінчилася.  Через деякий час бачимо, коли дещо розвиднився день від пилу і густого чорного диму,  фашисти почали вивішувати білі прапорці з вікон – капітулюють.  Всі стіни уцілілих будинківу  білому полотні.  Здаються гади…  Вся центральна площа перед Бранденбурзькими воротами та Рейхстагом були вщент завалені бойовою технікою, трупами, пораненими. Фашисти виходять з підвалів, з окопів, з будинків з піднятими руками, дехто встиг переодягнутися.. Довоювалися…. Серед них гітлерівці, яких відразу впізнаєш, старики, діти яких примусили взяти зброю до рук…  ЦЕ вже було 2- го травня, десь після 10 години ранку.  А ми – переможці. Втрати були понесені великі як з їх боку фашистів  так і з нашого. У ті дні на це ніхто не звертав увагу. Йдемо в наступ,  а позаду нашого брата лежить як снопів у полі…  Я   «розписався» на  Бранденбурзьких воротах та Рейхстазі» влучними  пострілами своєї гармати. До Рейхстагу не дійшов  500 метрів, бо там був скільки люду, що не пройти ні пролізти. Сотні драбин, дощок,бійці один на одного ставали, щоб  залишити свій останній «переможний постріл- розпис» на головній цитаделі гітлеризму.  А ж гульк, зазвучала гармошка,  поряд – баян. І пішли, хто в пляс, хто до гопака, а хто до лезгинки…  Співали, раділи, танцювали, цілували один одного,  радості було, як кажуть, до упаду. Три дні святкували перемогу. А потім частину відправили до м.Варен ( Пруссія). Повернувся додому на початку березня 1946 року.

–  Як склалося життя після війни?

-Я в колгоспі почав працювати з 1936 року – коли виповнилося  9 років – пас вівців. 4 класи освіти. Самоучка вивчився на коваля. З 1949 по 1984 рік – тракторист – комбайнер. У Диківці було 8 колгоспів… Був і бригадиром тракторної бригади, поки покійна дружину не  паралізувало… Діти роз`їхалися: старший син і донька  – до Олександрії, менший на той час був  у Дніпропетровську. Сьогодні  вже  11 років проживаю в Олександрії разом з донькою Лідою. Маю 6 онуків та 5 правнуків.  У вільний час багато  читаю. Віддаю читанню газет і книг по  кілька годин на добу. Телебачення, радіо – звісно, щоденно. Не оминаю.  Живу життям глибокого пенсіонера. Якось дуже швидко життя проминуло. Вже на порозі  -скоро 92 роки виповниться. Різними були післяоєнні роки. У 1946 році мого бойового командира, полковника під руки вивели  зі штабу «енкаведісти». Сам у 1952 році ледве не відправився на 5 років до сталінських таборів за те, що  скрутив  самокрутку з газети, де окрайцем потрапив козирок Сталіна. Якби не бригадир, то вчитель, який це помітив – сидіти  б мені в тюрмі. Заступився, нагадав, що я пройшов  війну.  Все минуло. Прийшли часи, коли ми йшли на роботу зі співом  і поверталися зі співом, а як працювали. Хіба сьогодні це праця. 60-ті роки  – відбудували  країну, побудували житло, мали зарплатню 200 -300 крб., і це в колгоспі!  Візьмеш 10 крб. Підеш до магазину. Накупиш всього, ще й здачі дадуть. А сьогодні – візьмеш 100 грн. Нічого не купив і грошей немає.  Хоча магазини ломляться від товару. То чому, хочу спитати, коли всьго вдосталь, на 10 мільйонів людей зменшилась чисельність населення України за  роки незалежності?  Бо хабарники при владі.  Як може вкластися в голові, щоб сьогоднішні чиновники отримували по 400- 500 тисяч  і   до мільйона гривень зарплатні на місяць. Хіба це можливо в наш час, коли гинуть наші онуки на Сході. Кажуть, що Америка допоможе вийти з кризи.  Де ж вона була в 1941-му  році, коли вичікувала: хто кого. До 1944-го  року чекала. А коли побачила  нашу силу, відкрила  Другий фронт, який вже на той період не був потрібен нам. А якби відкрили його в  червні  1941 року, то  до зими війна того року і скінчилася б повною поразкою для  Гітлера. Щось подібне і сьогодні відбувається з тими, хто «протягує нам руку» допомоги. Не треба чекати, самим треба будуватиекономіку держави і боронити свою землю.

І.Мельник   

  

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть свій коментар!
Введіть тут своє ім’я