Нелегкі жіночі долі

Життя складне і неповторне. Для кожної людини воно має свій вимір і стежину в поступі життя не повторюється. Жіночі долі – вони різні. В одних вони щасливі і радісні, а в інших – радість і щастя на схилі літ наповнюється горем і стражданнями. Де помилилися? Де невірно щось сказала своїм дітям? Чому вони такі жорстокі? Чому так доля зі мною обійшлася? На ці запитання дуже важко дати однозначну відповідь, бо у кожної матері своє життя…

Наші героїні – жінки, які прожили складне життя. Мали в молодості радість і родинний затишок, ростили діток, дбали про їх світле майбутнє, а на схилі літ залишилися наодинці … 14 травня в Україні  відзначається День матері…

87-річна Любов Іванівна Лукашова, родом з Білорусі, з Могилевщини…

– Почалася війна з фашистами. Мені 11 років. Ворог жорстоко знищував білоруський народ, який не бажав йому коритися. Партизани стали на захист народу. І мені довелося пізнати партизанського життя – іншого шляху не було. Або бути живцем спаленим у власній домівці, або відправленим до концтабору. Пережила все: і бомбардування, і облави, і спалені села, і голод в болотах, коли фашисти оточували партизанський загін… Перемога над ворогом – вона для нас була як провісник нового життя, нового нечуваного трудового підйому, коли з руїн відбудували село, зажили… Заробила пенсію, була щаслива в своїх дітях: дочці Галі і в синові Сергію. Росли розумними і здоровими. Одружилися. Кожен мав і своїх діток… Та так склалося, що донька захворіла і померла. Довелося мені залишити Білорусь і переїхати на Україну – в Петрівський район, доглядати за хлопцями – онуками. Спершу було наче й непогано, а чим дорослішали ставало більше проблем. Дійшло до рукоприкладства, знущань і неповаги. Так жити далі не було сили, коли кожен день гулянки, бійки, працювати не хотіли… Уже 6 років проживаю в Олександрійському геріатричному будинку.

– Чи провідують бабусю онуки, яка підняла сиріт, виховала і дала путівку в життя?

– За роки перебування кілька разів навідувалися… Не потрібна я їм. Їм потрібна моя пенсія і більш нічого. Тут знайшла собі прихисток і затишок, спокій і розраду… Живу, прошу в Бога, щоб він надоумив онуків, дав роботу. Адже вони вже дорослі – за 30 кожному. Переживаю, думаю про них, вже повинні таки розуму набратися… А більш нікого в мене немає. У сина також доля нелегка…

Її  трагедія життя – не заїсти, не запити»

 Катерина Дмитрівна Соколенко, 65-річна жінка, інвалід I групи, незряча, ось уже 16 років мешкає в геріатричному будинку.

– Я вже старожил, – говорить Катерина Дмитрівна, бо позаду 16 років життя, якого могло і не бути, коли б не потрапила в Олександрію. Важко було в житті. Родом зі славнозвісного села Комишувате, де працював двічі Герой Соціалістичної Праці О.В.Гіталов. Довелося і мені тяжко працювати: і буряки сапала, і корів доїла, і завідуючою дитячим садком працювала. Всього прийшлося за 30 років трудового стажу попробувати. Росла зі старшим братом 1948 року народження, батько рано помер. Мама виховала нас одна… А ж поки не сталася біда.

У мене було двоє синочків. Менший, 17– річний, трагічно загинув від руки вбивці, який до цього відсидів не один рік у тюрмі. Випадково зчинилася бійка, в темряві синочок проходив поряд, вбивця ударом ножа прямісінько в серце поцілив… Старший син 49 років – тяжко хворіє інвалід I групи, сам проживає в рідному селі, спілкуємось… З тих пір почала сліпнути. З 1983 року лікувалася в Одесі, де і операцію було зроблено. Але долікували до того, що приїхала з 50% зору, а виписали додому з «двома нулями» (сітчатку попалили). З 1998 року втратила повністю зір – незряча. Це трагедія, яку не заїсти, не запити. Страждаю з того дня, коли меншого втратила, а старшому нічим допомогти не можу.

– І все ж життя не стоїть на місці? Бачу, що в кімнатці у вас затишно, чисто і охайно…

– Стараюсь, щоб було чистенько… Крім цього ще й в хорі ветеранів співаю, бо можна з розуму зійти. Неодноразово виступала в Онуфріївці – в будинку для престарілих, в Олександрії… Пісня – це і радість, і туга, розрада і біль нестерпний – все як у повсякденному житті. А жити хочеться. Треба за будь-яких умов боротися за життя. Не казати, що воно важке. Були ж у мене щасливі роки… Ними, спогадами про своє минуле і живу. Живу надією, щоб син був живий. Молю Бога щоденно, щоб він дав йому сил жити. Скажу, що якби не спілкування з людьми, не належна увага в будинку до таких як я, то вже давно б мене не було б на білому світі. Бути серед людей – це продовження життя.

Її щастя в дітях

Олександрійка, мати 5–х дітей, Людмила Леонідівна Дейна, якій нещодавно офіційно присвоєно почесне звання «Мати – героїня».

  Я щаслива своєю родиною жінка, – так вона говорить, коли мова йде про родину. У свої неповні 50 років маю щастя і радість, що маю 5 дітей. Безмежно вдячна долі, що мої діти мене розуміють,  у всьому  підтримують  і  успішні в своєму житті. Старшому Вадиму – 27 років – це наш «двигун» у  повсякденному житті.  Він організатор відпочинку і дозвілля, спортивного гарту. Тренажерний зал, щонедільна сауна ( взимку ходіння по снігу та обливання водою)- це наше сімейне захоплення. А ще екскурсії, випадають вільні дні – в  автомобіль і на Львів, Київ, Одесу, на природу …  Маргарита 20 років, студентка торгівельно- економічного вузу в Харкові.  Діана  – 18 років, її захоплення малювання, Вікторія – 16 років – учениця 11 – го класу, спортсменка – кандитат у майстри спорту з волейболу. І найменший Максим – 9 років, учень  3- го класу, раніше займався спортивною гімнастикою, але перейшов займатися боксом.  Усі діти  зайняті  улюбленою справою.

Сьогодення багатодітних родин не в повній мірі забезпечене державою?

Важко, але завдяки дружній родині, розумінню один одного, ми живемо так, щоб ніхто не говорив, що багатодітні родини, як часто буває, неблагополучні. Моя мама  Єфросинія  Афанасіївна  Трофимова, якій 14 травня  виповниться 72 роки, з багатодітної родини. Тому нам разом дуже комфортно і щасливо проживати разом, діти мені у всьому допомагають. У нас  відсутні лайки, непорозуміння, кожен має сою справу. Правда інколи бабуся «провокує» онуків – балує. А щодо держави, то сьогодні, коли я вже  офіційно визнана державою  як мати- героїня, після того як найменшому Максимку виповнилося  8 років – такий закон. А скільки прийшлося  побувати в Кропивницькому, щоб засвідчити всіма довідками, що мої діти не підсудні, що вони мої …

Бюрократизм ніколи не буде викорінений. Знаю, бо сам свого часу виховувався в багатодітній родині. Знаю скільки мені разів довелося звертатися за довідками в різні інстанції  аби  довести, що я син своє мами,  а вона моя мама… Роками чекали відповіді з Києва… Та бачу і сьогодні нічого в цьому плані не змінилося? 

-Звісно, що тих коштів , що виділяє держава на дітей – не вистачає, але ми не гніваємося. Виживаємо. Відрами борщі не варю. Щоденно 2 літри вистачає. Головне сімейна аура добра і розуміння між усіма нами додає нам снаги до повноцінного життя. Я 20 років працювала на НВО «Етал» у відділі збуту (незакінчена вища технічна освіта, -авт.), нині  домогосподарка… Ми  щиросердно вдячні міській владі в особі міського голови С.К.Цапюка. Щорічно діти оздоровлюються, то в «Артеку» , то в Одесі, то  в Києві. У цьому плані  все добре – допомога надійна і повсякчасна. Гадаю, що через рік, коли піду на пенсію, як мати – героїня, буде значно легше жити.  Я горда  своїми дітьми. Що вони поважають людей, люблять свою Україну. Понад 100 дипломів, грамот, подяк і медалей свідчення того, що мої діти обрали вірний шлях у своєму житті, і нехай Бог їм у цьому допомагає.  Коли чуєш дитячий  сміх, коли  тебе оточує  радість щасливих дітей, коли ти відчуваєш їх  любов і повагу –  ти щаслива.

Три різні долі. У перших двох вони споріднені, мають одне спільне коріння горя, коли втрачаєш найріднішу людину – доньку чи сина, коли втрачено віру й розуміння всього, що  тобі повинно приносити радість від життя. І третя героїня. Її  доля – доля щасливої жінки, яка самотужки виховує  5-х дітей, яка пізнала щастя саме в тому, що  має велику дружну родину …     

І.Мельник

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Істина від Олександрії © 2017