Не хочеться в це вірити, але Руслана більше немає поряд з нами! Як це жорстоко!

Пішов у вічність, ой як рано (10.12.1976-5.11.2018), і назавжди, соратник по перу Руслан Валерійович Гаврилов. Не віриться, душа кричить, чому так рано, чому так жорстоко доля йому  приготувала такий немилосердний  вирок… Ще вчора, за декілька днів до смерті, ми з Русланом обговорювали не лише його стан здоров`я. Як йому було боляче, як він терпів фізичні муки…розповідаючи про них… І про це велася розмова, але він до останньої хвилини свого серцебиття вірив, що  все буде добре. Він був мужньою, сильною людиною, боєць…

-Ось поїду в Київ на консультацію, -говорив, задихаючись від кашлю, – там вже почнуть лікування… А далі мова пішла про ремонт дороги в напрямку Звенигородки.  Нагадав, щоб я не забув про головну думку, що дорога ремонтується за кошти з обласного дорожнього фонду, а не з державного… Обговорили з ним ще ряд питань, йому було дуже зле, але він через фізичні зусилля вів розмову, бо йому дуже хотілося виговоритися. Сказати… Написати… Показати… Життя обірвалося на злеті  успішності та визнання…

– Знаєш, Григоровичу, – так він мене часто називав, – я став зовсім інший, я змінився, я хочу писати про інше, що більше людей турбує… У наших телефонних розмовах за весь час його хвороби, не було жодного сумніву в тому, що з ним  щось лихе трапиться. Він вірив, як ніхто інший в свої фізичні сили, та в лікарів, але і вони не боги перед смертю, вірив  і щиро дякував за підтримку рідних йому людей, друзів, товаришів, простих людей –  його читачів. Він так хотів жити! Цього словами не передати… Смерть невблаганна  – вона нікого не щадить. Вона, як така гостра коса, – один помах, кого встигла того і скосила на смерть…  Вона не вибирає ні вік, ні стать, ні заслуги…

Він був талановитим журналістом, у народі  кажуть – від  самого Бога. Високий талант митця слова, речення, статті, репортажу, точної фотосвітлини до тексту… Все в Руслана було гармонічним, витонченим, до  мікроскопічної скрупульозності точності у викладенні вивченої ним теми- проблеми. Ніхто так не вмів підмітити в звичайному – незвичайне, в дрібниці – головне, в повсякденності – важливі та цікаві  події. Він  був майстром гострої критики – слів на вітер не кидав даремно. Він постійно йшов уперед, як рицар з відкритим забралом на бій – на свій писемний щоденний бій репортера. З неправдою, з людською кривдою, з маніпулюванням, з замовчуванням – він нещадно вів боротьбу. Його новини – події чекали тисячі  читачів, його думки, аналіз, унікальні повідомлення з різних питань  нашого суспільно- політичного, економічного та соціального життя. Він був попереду всіх. Він цим жив! Це йому давало наснагу до життя! Він без «моєї Олександрії» не уявляв свого повноцінного життя, як творчо обдарована  писемністю  журналіст.

Руслан – людина світлого розуму, веселої  вдачі, відповідальності  перед іншими – з ким мав справу. Не було жодного разу, щоб він не перетелефонував, вибачався, був свідомий до суворої відповідальності від того, що його дзвінка чекають…

Пам`ятаю коли  Руслан – Русік  прийшов до мене в редакцію  «Олександрійських відомостей» пробувати себе в ролі журналіста. Багатьом  відмовляв… А Руслана  відразу взяв, без всяких  випробувальних  термінів… За якийсь короткий термін він виписався, як автор коротких заміток –новин.  Його перша сторінка завжди була цікавою, неординарною, точною в судженнях і  словесних виразах.  Він  писав  короткими реченнями. Усе, про що писав, перш ніж задати до друку, було перевірено з різних джерел. Не любив писати з нічого – з пальця. Писав правду. Були конфлікти з владою…Та все  миналося, бо писав правду…  

Далі започаткували сторінку «Шахтарський вісник». Більше року вона щомісячно інформувала шахтарів про новини з вугільних підприємств Олександрії… Це була його велика робота. Далі переріс газету… пішов на телебачення, йому було скрізь тісно…  Лише його «Моя Олександрія» стала для нього рідною, близькою, де він міг виговоритися сповна… Жаль, що так мало йому було відведено жорстокою долею…     

А як він грав на гітарі, ми часто проводили вечори в редакції під музику і його спів.  Разом з Танею, дружиною, він був  на той час членом нашої  редакції… Весело, дружно жили. Скажу, що більше такого журналіста, роботяги,  відповідального не було на моєму шляху редактора. Він умів написати так, як ти сам цього бажав, без підказок, без наставлень.  Це був метр влучного слова. виразу, суджень думок сьогодення!

Важко уявити, що більше не зателефонуєш, не запитаєш не уточниш  про якусь важливу подію. Він про все, а якщо не знав, то сам питав, або говорив, що дізнаюся і зателефоную. І  першим дізнавався… Це в нього не відібрати, у нього були сотні номерів телефонів усіх служб і організацій…

Глибокий сум, серце щемить у багатьох колег від того, що його більше  не буде  поряд. Він був нашим модератором усіх  ключових заходів  обласного масштабу… Це була людина – журналіст з великої  літери сучасного письма…

Родина тримайся, Таню, діти,  прийшла остання мить, страхіття невіліковної втрати  пережити – це страшне горе найріднішої вам у світі людини. Глибокі співчуття прийміть, які можна виказати слова розради, як втішити, як підтримати, коли поряд немає найдорожчої людини… 

Руслан спочив назавжди у мирі і спокою, спочив від важкої праці, від мученицької болі, але він буде жити серед нас, журналістів, як  сучасний автор і творець першого незалежного видання, що стало невід`ємною частиною його життя, життя  Олександрії і не тільки.

Він серед нас, ми ніколи його не забудемо. Таких не забувають! Такі  постійно на пам`яті!  Спи спокійно, Руслане, ти зробив усе, що міг, і навіть більше в цьому житті!

Низько схиляю голову в глибокій скорботі, співчуваючи рідним покійного. Тримайтеся! Небо його забрало!  Його політ буде вічним у пам`яті тих, хто його знав!

Іван Мельник 

                                

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Істина від Олександрії © 2017 - 2018